— Буком війта! Буком панського підлизу! Най не сміє нам і згадувати про се!
— Буком його! — риплять голоси знадвору. — Тягніть зі стола! Не хочемо слухати.
І сотки рук, судорожно зціпляючись і немов торгаючи здалека війтові поли, простягаються зі стиску догори, бо їм нікуди інде простягнутися. Але війт мов підсадкуватий британ стоїть на своїх лапах; такими криками його не залякаєш.
— Панове громадо! — реве він на все горло, так що заглушує загальний гомін. — Послухайте хвилю. Я ж вам іще нічого не сказав. Ще не знаєте, що хочу сказати.
— Кажи, кажи!
— Пан дає по два сороківці за день орання.
— Нехай давиться ними! Не діжде! Не підемо!
— А по три хочете?
— Не хочемо, не хочемо. І чотири не хочемо про пана.
— Пан казав, що ще нині вночі вишле штафету до ландсдрагонів.
— Най шле й до дідьчої матері! Робити йому не підемо.
— Весна припізнилася. У нього ще й скибки не орано.
— І в нас не орано. Але нема панщини! Нема панщини! Най оре зубами, най дре землю ніхтями!
— Панове громадо, завтра, скоро світ, приїдуть ландсдрагони.
— Най їдуть. Ми вже бачили їх. Знаємо їх! — ревла громада.
— І буде те, що торік було.
— Нехай буде. Нехай буде що хоче, а ми добровільно на панські лани не підемо робити.
— Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цісаря побіжать і скажуть: «Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. Їм найліпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтувалися».
Ті слова вимовив Яць Коваль, ставши на ослоні межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний аргумент у панщизняних дебатах, які велися оце вже два роки в Грушатичах. Усі мужики ахнули в один голос:
— А правда! Мере правда! Чуєте, люди? Чуєш, війте? На що нас ведеш? До чого нас намовляєш?
