— Але, панове громадо, — кричав війт, — хиба ж я вас веду на панський лан? Хиба вас намовляю на щось лихе? Я ж вас лише запитую. Пан мені наказав запитати вас — і питаю. Не хочете — ваша річ. Я ж вас не буду намовляти та й ви не діти, щоб датися мені на підмову.
— Добре, добре! Так же й говори! — почулися голоси одобрення з тих самих кутів, відки перед хвилею ревли окрики обурення і простягалися руки до шарпання та затиснені кулаки.
— Та я, того… Я не маю вам що більше говорити, — сказав війт і похилився, щоб злізти зі стола.
— Як то не маєш? — скрикнув Яць Коваль, усе ще стоячи на ослоні. — То ми лиш того зібралися нині?
— Я зробив лиш те, що пан наказав. Маю вашу відповідь і занесу її пану.
— Та гов бо, війте, — знов крикнув Яць Коваль, — та чекай! Коли з нами не маєш що говорити, то ми маємо з тобою.
Війт якось ні в тих ні в сих покрутився на столі, обводячи очима громаду, над якою тепер залягла хвилева мовчанка.
— Хто має що мені говорити, най говорить.
— Віддай папери! — загукали голоси.
— Які папери?
— Наші, громадські. Інвентарі, йосифінські інвентарі!
— Я ніяких ваших паперів не маю, — відповів війт якось несміло.
— Як то не маєш? Як то не маєш? А де подів?
— Продав пану наші папери? Наші інвентарі, наші потвердження, наші декрети і привілеї? Говори! Признавайся, бо не вийдеш відси живий! Говори!
Знов почався страшенний репет у коршмі і довкола коршми, і знов затріщала коршма не знати, чи від напору збентеженої юрби, чи від скажених ударів вітру.
— Ви ж мені ніяких паперів не давали, — промовив війт, — то я вам нічого й віддати не можу.
— А певне, бо тебе пан з мандатором вибрав! Ти не наш війт! Ти панщизняний війт! Маєш папери? Віддавай папери і забирайся до тристенного! Не хочемо такого війта! Виберемо собі свого, з власного вибору. Такого, щоб за нами стояв, а не за паном! Злізай! Віддай папери! Папери! Папери!
— Але ж, панове громадо, — ще раз правдався війт, — я ж не знаю, які ваші папери.
