Не розуміють і не вірять.
— Не кажіть так, отче. Вони не дурні, хоч свого розуму не мають. Є між ними такі вчителі, такі апостоли, що їх наводять на все лихо.
О. Квінтіліан випростувався і протягнув лице. Очевидно, панське підозріння було вимірене на нього та на його собратів.
— Але ж, пане дідичу! — зачав він ремонструвати. Та дідич зупинив його:
— Ні, ні, я не про вас і не про священиків, хоч є й між ними апостоли бунту та незгоди між хатою і двором. Є, того не заперечите. Але тут щось гірше показується. Між ними самими показуються далеко гірші фанатики. Нічого святого, ніякої поваги, — просто анархісти!
Пан Субота старався вимовити се слово так, щоб викликати якнайбільший страх у свого слухача.
— Що ви мовите? — скрикнув о. Квінтіліан. — Анархісти? По наших селах?
— Не по інших, але в нашім, у Грушатичах. Адже ось тілько що я зайшов до коршми і мав там розмову з тим мудрагелем — як то його? — з тим довгов'язим Костем Дум'яком. Знаєте, аж мороз по мені проходив, як я слухав, що той чоловік говорив! Таже за те шибениці мало. Не треба нам панів, не треба нам дворів.
— Ну, та се й правда, — бовкнув о. Квінтіліан, — подумати глубше, то справді, нащо нам їх?
— А, то й ви тої самої співаєте? — скрикнув пан, зриваючися на ноги. — Ну, добре, буду знати, де шукати вчителів, що навчають хлопа на такі думки.
У о. Квінтіліана пішли мурашки поза спиною від сих дідичевих слів. Він і собі ж схопився з крісла, вхопив пана дідича обома руками за плечі і втиснув його назад у фотель.
— Але ж, пане дідичу! Я жартую!
— З такими річами не можна жартувати! — сказав дідич, важко дишучи. — З огнем жартуєте. Адже хлоп, як дитина. Скажете йому: не треба пана, то що йому значить піти і вирізати всіх панів? Як не треба, то най не заваджають! А ви подумайте: сьогодні ви йому скажете: не треба панів, а завтра він сам собі скаже: не треба попів! І що тоді буде?
О. Квінтіліан усміхнувся якось на кутні зуби і сказав
