гірко-солодко:
— Ну, пане дідичу, то так не можна… Вже хлоп не такий дурний, щоб не бачив різниці. Духовенство стоїть під охороною релігії, а наш народ релігійний, до глубини душі релігійний.
— А в 1846 році не кричали: Ni pana, ni popa?
— E, то мазури! Мазури — то дич. Ані крихти релігійности не мають.
— Еге, еге, так ви й кажіть: мазури! Русини між ними були. Як що лихе, то русин пильний ученик. Ніяка релігія не поможе. Та й зрештою, по правді сказати, яку ви там релігію подаєте?
— Як то яку? — крикнув панотець у почуттю своєї гідності. — Хіба не товкмачу їм: не кради, не чужолож, чти отца своєго і матер свою?
— А про пана й байдуже!
— Про пана в заповідях нема, — мовив простодушно о. Квінтіліан, — але в проповідях, то я часто згадую панів. Як прийдеться пригрозити їм, то все кажу: нашле на вас господь панів сто раз лютіших, як теперішні, а по смерти разом з панами будете клекотіти в смолі безконечній.
— Е, вс....тися в таку релігію, панотче, як ви нічого ліпшого про панів не вмієте сказати. Та то ж виразна намова до того, щоб панів уважати кровопійцями, грішниками та чортівським насінням.
— Та я про добрих панів не говорю, — оправдувався о. Квінтіліан, — а про злих як же інакше буду говорити? А щодо релігії, то я просив би вас не зневажати її, бо за се можете мати великий клопіт.
Тепер у пана пробігли мурашки за плечима, та він не показав по собі нічого, тілько всміхнувся та, плещучи о. Квінтіліана по плечі, мовив:
— Ей, отче, отче! З вами розговорися по щирости, то вже зараз і образа релігії. Нібито ви самі вірите в те все, що там дурним хлопам говорите! От говориться. Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб боявся, щоб не переступив своєї собачої границі, щоб не ласився на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнувся того, що панське або попівське. От як я розумію релігію, ось у чім бачу її громадське значіння.
