одно. Знаєте, я якось боюся завтрішнього дня.
— А чого вам боятися? Ландсдрагони будуть, то вже вони не дадуть вас скривдити.
— А ландсдрагони будуть та й поїдуть, а я все лишуся серед тої мужичні.
— І що, боїтеся їх?
— Та як би вам сказати? Під час панщини чоловік жив собі, ані гадки не мав. Усе йому мусило бути, хлоп не смів ані скривитися, а тепер підіть ви, як собі розбирають! Адже у такого хлопа, ще й підбунтованого такими анархістами, як отой Дум'як, розваги мало. Від слова до діла рукою подати.
— Що ж би я міг вам порадити на се?
— Могли б. У вас там, у ваших требниках, є, десь чував я, така молитва, таке закляття, що, мов невидимим муром, може оградити дім від злодіїв та підпальників і чоловіка від скритовбійців. Правда то? Є такі молитви і заклинання у ваших требниках?
— Може, де в давніших були, але тепер їх не друкують.
— Є, я чув, що деякі попи мають їх у старих писаних требниках. Але бояться відправляти їх, бо в тих молитвах така сила, що якби піп чимось ухибив і відчитував їх без піднесення духа, то зараз на місці сила тої молитви вб'є його.
— Та в мене тут є старі писані требники. Пошукаю, може, знайду таку молитву.
— І ви були б готові відчитати її на моїм обійстю?
— Га, вже побачив би. Коли то така небезпечна річ, то, очевидно, ми б мусили сторгуватися…
— Я не пожалую нічого, аби лише я чув себе безпечним. А то тепер і спати не можу, все здається: ось підпалять, і всі ми в хаті згоримо живцем. Пару разів уже й снилося мені таке, і за кождим разом я зривався зі страшенним криком і мокрий, як у воді вижмиканий.
— То недобрий знак, — поважно мовив о. Квінтіліан. — Видко, нашествіє духов воздушних. А проти них треба твердого закляття. А молитвою і постом їх не прогониш. Пошукаю тої молитви, пошукаю, хоч досі ніколи не доводилось уживати її. Ох, тяжкі часи настали! Духи воздушні зворушилися і каламутять серця людські!
І він побожно завернув очі догори і перехрестився. А коли
