вали та вибубнювали, що панщина пропала навіки, а пани дістануть за неї сплату облігаціями.
— Ото новина! — засміявся пан. — Та чому ж ви мене не спитали, я се ще перед роком знав.
— Як ми мали питати, коли пан усе такі забурені ходили та на нас вовком дивилися?
Отак розв'язалося непорозуміння, і мужики, немов на лотерію виграли, пішли на роботу до пана, щоб заробити хоч на тютюн та горілку, а пан, урадуваний та розсмішений їх непорозумінням, вернув до покою.
Його жінка мала спаралізовані обі ноги, і вже оце п'ять літ її возили в кріслі. Зрештою вона була весела, жартовлива жінка і в противенстві до свого чоловіка не боялася нічого, а особливо мужиків.
— Я їм нічого злого ніколи не робила, а не одного й рятувала з біди, то в мене сумління чисте, і ніхто мені не зробить кривди. А ти, — говорила до пана, коли сей жалувався, що по ночах мучать його страховища, — ти, видно, маєш нечисте сумління, то терпи тепер.
— Що там сумління, — нерадо бурчав пан. — Я також нікому кривди не зробив. А що карав, та в арешти саджав, та сікти велів — то се ж моє право, сього вимагала дисципліна, без сього би чоловік між тим хлопством за пса поваги не мав. Без того не можна було.
— Ну, то й задоволяйся тим, що мав колись повагу, а тепер не маєш.
Пана ся резолюція мало заспокоювала, та тепер, вертаючи з ганку до покою, де вже на столі стояла заставлена кава, він був веселий і реготався сердечно.
— Представ собі, Мілечко, хлопи до вчора не знали, що нам за панщину буде плачено.
— Не знали? То як же вони думали?
— Мабуть, думали: один цісар подарував, другий може відібрати. І все боялися, що як лише вони добровільно підуть до панів на роботу, то панщина верне знов, цісар велить їм робити на віки вічні. І для того воліли торік буки брати від вояків, ніж іти добровільно на заробок.
