— А, Господи! — скрикнула пані. — І так вони через свій недогад канчуків набралися! І ти знав се і не заспокоїв їх давно?
— Я знав? Хіба я знав, чого бояться? «Не хочемо йти на роботу, хоч нам які гроші давайте, та й не хочемо». Що ж мені було робити? І по інших селах було так само, і скрізь аж під ландсдрагонськими канчуками робили.
— О, Господи, Господи! — зітхала пані. — А я то скілько наплакалася, скілько їх напросилася!
— І шкода було твоїх сліз і слів. Дурня і в церкві, а руського хлопа й на свободі б'ють. Він не доріс до свободи, любить ярмо так, як кобила батіг.
В тій хвилі почувся знов рівномірний стук кінських копит і знайомий голос воєнної трубки. Се приїхали ландсдрагони. Пан Субота, голосно регочучись, вибіг на подвір'я і привітався зі знайомим капітаном.
— Пане капітане, запізно прибули! — кричав він.
— А що сталося? — з жахом запитав капітан. — Я й сам боявся, щоб не було якого конфлікту.
— Та нічого, Богу дякувати! — сказав пан. — Усе минулося, весь страх, усе роздразнення, вся їх упертість, усе се була тілько одна помилка. Представте собі!
І він почав капітанові виясняти, в чім було діло. Капітан також засміявся.
— Ну, такого б і не придумав! От іще фанатики! І дістали ж торік за своє! Ну, але позвольте, ще піду вашій пані ручки поцілувати.
— А я так раджу, пане капітане. Вашу компанію велю тут троха погостити, бо задурно їхала, і нехай вертає назад, а ви лишіться сей день у нас. І так ваша служба тут почислиться.
— Добре, — мовив капітан і, видавши компанії відповідну інструкцію, пішов до покою.
Привіталися з панею Суботовою, капітан випив каву, яку подала Галя, і тілько зачав оповідати якісь міські новини, коли служниця ввійшла і сказала пошепки до пана:
— Хлопи прийшли, прошу пана.
— Що за хлопи?
— Та так, із села.
