— Чого хочуть?
— Та хочуть поговорити з вельможним паном.
— А богато їх?
— Та два… чи три.
— Проси їх сюди.
За хвилю ввійшов Яць Коваль і Степан Чапля, сей остатній держав хліб під пахою.
— Слава Ісусу Христу, — сказали вони.
— Слава навіки. А чого ви, люди?
— Прошу вельможного пана, просимо хліб святий на стіл положити, — сказав Коваль.
— Кладіть.
— Просимо вельможного пана, чи позволите нам сказати те слово, задля якого ми сюди прислані?
— Кажіть.
— Отже, ми ловці-молодці, сім літ на лови ходили, до сього краю заблудили. Прислідили ми куницю.
— Ах, ви, драбуги! — скрикнув нараз пан, зірвавшися з місця. — Ви смієте?
— Ми ж просили у пана дозволу, — сказав спокійно Яць.
— І ви сміли приходити до мене з такою безличністю? Хто вас прислав?
— Вельможний пан знають так само, як ми.
— Де він? Кличте його сюди!
Дум'яка не треба було кликати. Він весь час стояв у передпокою і шептав зі своєю улюбленою Галею.
— То ти, Костю, направду робиш собі сміх з мене? — визвірився на нього пан.
В тій хвилі капітан устав з місця, підійшов до Костя і подав йому руку.
— А, Дум'як! — промовив до нього. — Ти вже на урльопі?
— За абшитом, пане капітане. П'ятнадцять літ treu und redlich[1] прослужив.
— Ви його знаєте? — запитав пан.
— Ну, якже, хто би не знав Дум'яка, що був Vordermann[2] у гренадерськім полку! Любимець усіх генералів.
