А ви чули, як він грає? Знаєте, бувши в Відні, заслухався, як грав Паганіні, та й почав собі ж на той спосіб. Варто послухати! Граєш іще, Дум'як?
— У мене тепер роботи богато, рідко коли і в неділю за скрипку беруся.
— Генерал від гренадерів дарував йому скрипку. Талановитий чоловік, шкода, що невчений. Але що ви тут за комедію показуєте? Бо я не зрозумів, що сей чоловік говорив і пощо вони хліб на столі поклали?
— Се у них звичайні обряди при сватанню, — сказав пан. — Я також зразу не догадався.
— При сватанню? Значить, прийшли пана дідича просити на весілля?
— Дідька лисого на весілля! — скрикнув пан. — Прийшли сватати мою дочку за отсього опуда!
— Ви? Дум'як? — дивувався капітан.
— Так, пане капітане, до розказу. Я чесного роду, тепер вольний чоловік і господар, панна Галя мене любить, до панства її не тягне, і дала мені слово, що піде жити зо мною. От я й приходжу до пана дідича зі сватами.
— Мовчи, рекрутське вухо! — крикнув дідич, удаючи, що дуже сердиться, хоч, направду йому робилося якось смішно з усеї сеї пригоди. — Мовчи, не смій мені навіть згадувати про своє дурацьке сватання. Я тебе ані бачити, ані чути не хочу, ти анархіст, ти на шибениці скінчиш, а моїм зятем не будеш, як світ світом.
— Поперед усього, — холодно і спокійно відповів Кость, — до сватів чемні люди говорять без крику. Так уже звичай велить. Можете нас відправити, але чести нам не уймайте. І я вам не рекрут, а вислужений фельдфебель від цісарських гренадерів.
— А будь ти собі сам вислужений дідько, то я тебе не хочу знати! — скрикнув пан і тупнув ногою. — Альо, старости, беріть свій хліб і забирайтеся з Богом до дідька!
Спокій і певність Дум'яка дратували його. Він аж задихався і спотів спересердя, хоч на дні душі чув усю несерйозність і Дум'якового спокою, і своєї сердитості. «Се ж комедія, не жадне дійсне сватання, — думалось йому. — Де ж таки се чувано й видано!» І, обертаючися до своєї жінки, що досі весь час мовчала і дивилася на ту сцену, промовив до неї:
