а ми не можемо знати. Аби лише простою дорогою і по щирости, то вже надіюсь, що якось трафимо до нього.
— Ха, ха, ха! — засміявся о. Квінтіліан. — Що я мав би вам сказати таке духовне упімнення, то ви мені говорите. Гарно, гарно! Вам би, здається, краще попадею бути, ніж простою Дум'ячихою. Ну, як собі знаєте. Кличте Костя, приступимо до списання протоколу.
Галя покликала Костя, о. Квінтіліан описав, що було треба, Дум'як заплатив, що належалося за оголошення оповідей, і всі розійшлися задоволені. Тілько о. Квінтіліан по їх відході довго ходив по канцелярії, завзято пакав люльку, всміхався сам до себе, то знов морщив чоло і спльовував, а нарешті буркнув рішучо:
— Ну, нехай собі, про мене! Яке мені діло! Та все таки сей Кость мені не подобається, дуже не подобається!
А за три неділі, при остатній оповіді, був шлюб Костя з Галею і весілля на славу. Стара Дум'ячиха уперве тепер почула себе матір'ю і головою широкої родини і виступила в повній своїй повазі, усвяченій віковими звичаями, щоб звеличити шлюб своєї єдиної дитини. Із глибини своєї скрині вона видобула спорий рукавець зі срібними талярами з погруддям Марії Терези — скарб, що перейшов до неї від її баби і про який досі не знав ніхто, навіть її син. Вона сипнула тими грішми на єдине в її життю свято. Зарізали три вепрі й три ялівки, купили три бочки пива і бочку горілки, нарізали дробу, спросили свояків, і знайомих, і сусідів з трьох сіл, не виключаючи й дальших.
А в суботу по півдні зароїлося Дум'ячишине подвір'я від дівчат, і парубків, і свашок у святочних строях. Починався весільний обряд вінкоплетинами й печенням короваю. За величезним столом, на якому насипана була ціла купа зеленого барвінку, позасідали свахи; стара Дум'ячиха виступила на лаву і серед загальної тиші розпочала обряд піснею:
Ізійди, Боже, до нас,
Бо тепер гаразд у нас!
І Ти, Божая мати,
Зійди до нас до хати
Віночки увивати,
Кохання парувати.
