Люди розступилися якось ліниво перед ним, даючи йому дорогу до стола. Він «напотуху», як жартував дехто з селян, випив чарку горілки і, виступивши на ослін та опершися о стіну, почав балакати.
Бесідник він був неособливий і невправний. Підносячи голос, замість дійсного пафоса робився пискливим і комічним, часто зупинявся, шукаючи слів, — одним словом, не робив на селян ніякого вражіння.
— Аби ви знали, хто я такий, — так розпочав він свою промову, — то мушу сказати вам дещо про свій рід і походження. Знаєте недалеко від Галичини край Чехію і його головні ріки Влтаву та Лабу і його міста Прагу та Болеслав? Отам жив мій рід, славні ритиржі на Болеславі. Вони були учасниками чеської слави, боролися в усіх битвах, до яких виступало чеське військо, а в кровавій битві на Білій горі сміло пролили свою кров за чеську справу. По тій битві ті члени нашого роду, що ще лишилися живі, мусили тікати з рідного краю.
— А коли тото було? — запитав хтось із натовпу селян.
— О, то було давно, ще 1622 року, буде тому 250 літ.
— Ще лиш буде, а досі лише 234, — підхопив Дум'як, що встиг у однім моменті обчислити дійсну різницю.
Почувся голосний регіт зібраного люду, і Годієра поглянув на Дум'яка таким оком, як на свойого смертельного ворога. Дум'як завважив се добре, але сидів спокійно при столі та слухав дальшої промови.
Годієра почав далі довго і нудно оповідати про пригоди та переходи чеських емігрантів і дотяг нарешті до того, що його ближчі предки розбрелись по світі, деякі, покинувши свою чеську віру, вернули назад до Чехії, інші пішли в службу ворогів і винародовилися.
— Гарна родина, нема що сказати! — буркнув під вусом Дум'як, і знов із грудей селян, стовплених в ожиданню чогось цікавого, вибух голосний регіт.
— Ну, чого смієтеся? — розсердився пан Годієра. — Тут не сміятися, тут плакати треба над тими, котрих тяжкий утиск позбавив усього найсвятішого кождому чоловікові. А ваша доля хіба краща? Ви менше витерпіли від польської самовлади?
