— Але ми нікуди не тікали і своєї мови, ані віри не затратили! — гордо крикнув Дум'як. — Як же ви рівняєте себе з нами?
Комісар не знав, що відповісти на се, а сміхи і кпини селян дратували його щораз дужче. І він почав далі досить уже нескладно плести про свойого батька, що був цісарським урядником і за надужиття своєї власті був прогнаний з уряду, бідував довгі літа страшенно, поки через протекцію якогось можного пана йому не призначено урядового становища в свіжо набутій Галичині.
Люди нетерпеливо слухали сеї бесіди, а дехто почав переривати її окриками:
— Що нас то обходить? Пощо все те говорите? Ми вже знаємо тих славних чеських урядників. Говоріть до річі, що маєте нам сказати. Нам ніколи слухати ваших байок.
Комісар знов розсердився, особливо роздув його злість вислов про байки.
— Що там за байки! Хто може тут говорити про байки? Я вам говорю про те, чим моє серце наболіло, а ви то вважаєте за байки!
— Овва! Наболіло! А по вас і не пізнати того! — весело закинув Дум'як, і знов загальний регіт наповнив усю коршму. — Ану, скажіть нам тепер про себе, най знаємо, що ви за птиця!
Комісар ще дужче змішався, немов і не надіявся такого питання. Він знов глянув на Дум'яка тим оком, що на пса, і, перескакуючи на комічно-плаксивий тон, почав жалуватися на свою долю.
— Що ж я вам скажу про себе? Било мене нещастя весь вік. Мене вигнали зі школи…
— Га, га, га! — реготалися люди. — А за що?
— Дурний був, не хотів учитися, — проплакав Годієра.
— Га, га, га! Дурний був, дурний і остався, — гукнув Дум'як, і новий регіт заповнив коршму.
— Потім я вступив до уряду і почав дослугуватися…
— Вислугуватися, не дослугуватися, — поправив його Дум'як. І додав, устаючи з місця: — Знаємо, знаємо, як вислугувалися різним урядникам, починаючи від пана старости, а кінчаючи остатнім возним та гайдуком. Як ви в процесах фальшували свідоцтва, крали ферлядунки, аби покривджена
