голосами, тепер, здавалося, завмер цілком, тільки десь у віддалі дудніли мірні важкі кроки кінного патруля, що переїжджав по вулицях. Та, незважаючи на цю тишу, думки Калиновича плуталися, немовби якась невидна рука замотувала їх навмисне. Нараз він почув шелест за собою, обернувся і мало що не крикнув з подиву, радості і перестраху. Дівчина сиділа і напівнепритомно вдивлювалася в нього своїми великими, чорними очима.
Що це були за очі! Калиновичу видалося, що в цій хвилині дивиться на нього зовсім інше обличчя, ніж те, яке бачив перед хвилиною. Ці очі надавали йому стільки виразу, стільки огню й життя, що Калинович аж змішався і засоромився, сам не знаючи чого. По довгій хвилині томлячої мовчанки дівчина нарешті промовила дзвінким, енергійним голосом:
— Де мій батько?
Калинович змішався ще більше. Він уже укладав собі в думці весь план, як то він делікатно й дипломатично приготовить цю бідну сироту до страшної звістки про те, що сталося з нею та з її батьком, але це просте питання відразу попсувало весь його план…
— Про… про… шу… пан… пан… ночки… — пробелькотав він і урвав.
— Де мій батько? — повторила дівчина спокійно, не спускаючи з Калиновича своїх гарячих очей. — Скажіть мені відразу й щиро. Адже я знаю, що батька вцілила куля в бік на барикаді. Чи він помер?
— Помер на місці.
— Це добре, — промовила дівчина спокійно. — Це краще, бо не дістанеться в їх руки, не мучитимуть його. А де ж його труп?
— Лишився під барикадою. Не можна було врятувати його.
— Чому? Хіба здобуто барикаду?
— Очевидно. Скоро ви, панночко, зіскочили з неї до батька, то й барикада впала і привалила вас обоє.
— А ви врятували мене, га? Дякую вам, хоч, може, краще було б для мене, якби я була разом з батьком загинула.
— Та що ви мовите, панночко! — крикнув з правдивим переляком Калинович. — Нехай Бог боронить! Пан Біг, очевидно, бажав мати вас, панночко, живою, бо хоронив вас
