Громадяни затихли. Ім і в голову не приходило розпитувати Чаплю або й кого другого. Аж писар перший наблизився до панотця та й сказав: «Не знаю я, проше єгомосця, хто то там ще говорив за нанашком Чаплею. Не проти ньому сказано, сохрань Господи! Але він сам зрікаєся: «Не хочу, — каже, — дайте, най і другий хто помоцюєся тим тягаром!» Так ми уже ту обговорювали сюди й туди, і, бачиться, всі пристали, — може, там два-три найдеся, що ні, а зрештов, певно, всі, — от на нанашка Гутака».
Громада мовчала. Панотець поважно похитали головою, помовчали хвильку, а опісля сказали:
— Ну, так, так! То добре. Я й сам то хотів казати. Тепер, видите, часи не такі, як уперед бували. Тепер треба і сюди й туди побігати і покрутитися, щоби до чогось довести. Конечно в громаді треба такого начальника, щоби потрафив і перед панами і всюди сказати розумне слово, і запобігав, і старався, та й при тім щоби вмів лад у селі держати, як ся належить, щоби другі громади не сміялися. Так, так, Гутак найліпший до того, аякже. Добре, добре, лиш уже на чім тут стало, того ся держіте всі, — ось і пан староста їде.
З-під пахучого темнозеленого склепіння густої рябини і верб придорожних викотилася парокінна бричка. Се їхав пан староста з Дрогобича, щоби рядити виборами в Нагуєвичах. Панотець побачили його перші, зняли капелюх, поклонилися, а за ними й уся громада. Староста велів фірманові зупинити бричку, а панотець підійшов ближче.
— A, Księże Dobrodzieju, jakie zdrowie?[1] — крикнув староста, ще молодо виглядаючий високий мужчина з великими бакенбардами à la Франц-Іосиф. — Що ж то, — додав ломаною рущиною, — чи вже й ви не зачали мішатися до виборів? Що то такого?
— А так щось, як видите, пане старосто! Вже нелад такий у селі, а тоті баввани як зачнуться сварити і тягати, то все мусять зробити по-глупому. Треба було конче аж мені вмішатися!
— Ну, а як там, кого ж ставите ви, кого вони? Чи може-сте згодилися?
— Та так якось, — відказав панотець. — Тут то в нас
- ↑ [А, панотче добродію, як здоров'я?]
