такі люди всі, що нема з чого й вибирати довго. А таки один трафився порядний чоловік, мосці добродзєю, з резоном, з практичним розумом, — ая, ая! Ну, та й на того, бачу, згодилася й громада. Хоть то, мосці добродзєю, бачиться, небогаго що й рахувати на їх згоду!
— E, co tam![1] Ви ручите, що се чоловік порядний і придалий на урядовання?
— Авжеж! Аякже! Чому ж би ні? — підхопив живо панотець.
— Ну, то все піде добре! На що-сь я тут! А як його звуть?
— Іван Гутак.
Пан староста записав собі назвище в маленькій книжечці, попросив панотця сідати побіч себе у бричку, бо до школи, де мали відбуватися вибори, було ще не близько, та й помчали. Громада, гомонячи та бесідуючи, потюпала громадками за ними, збиваючи куряву на гостинці, мов стадо волів. Над усіх голосніше говорив Василь Грім, ідучи поруч Чаплі та відказуючи, що-ді «чорт матери тим виборам! Там обід застине, а ти ту о голоді кричи та вередися». Декотрі з громади дійсно, бачиться, туго поголодніли, понатискали капелюхи на голови та й помели долів селом, сміючись та приговорюючи до других: «Но, но, не бійтеся, вже ви й без нас понавибираєте п'явок на нашу працю!» А Гутак, чуючи тоті бесіди, похитав своєю кучерявою головою та й сказав спроволока: «Такий-то наш русин. Його на огни печи, а він ще буде сміятися. І що за біда тим людьом почекати що хвильку, дати голос, на кого хочут, а потому не виговорювати, що от єсьте нам п'явок понавибирали? Ба, кой-бо лінивство! Щоби не втеряти горячий обід, він волит громадську справу в кут! Ех, люди, люди!..»
Пан професор, Лонгин Крицький, ще рано наняв чоловіка, щоби йому позамітав у школі й довкола неї, щоби поуставляв лавки, як треба, у два ряди, обпорядити приспи під школою, — словом, надати школі зверха яко-тако людяну подобу. Правду сказати, пан професор міг то все й сам поробити ще в суботу або й нині, так де, — хто ж то вигадав, щоби він, Лонгин eques de Крицький[2], занімався такою чорною роботою? Во-
