тріб велика годувати таких торбеїв, як ти, і твій чоловік, і тота твоя ляля-доця! О, дай їй Боже, щоби ще пішла тов дорогов, що Орина Задоріжна! Яке горде! Гадає, що не знати з якого панського роду! А йому би скорше торби на плечі почепити, як таке пишнитися! О, заждіть, любенькі! Урве вам ся відтепер! Не стане тої комори, що до неї за кождим разом що зайдете, то зарвете!
— Та що ту такого, що? — запитав Гутак своїм твердим голосом, входячи у хату.
Гутачка замовкла, а по хвилі, обертаючися до нього, цілком уже забула про Хохлачку. Вона зачала випитувати чоловіка:
— А де ж ти, господареньку, так довго забавлявся? — Слова її, очевидячки, спочатку хотіли бути гнівні, відтак лиш «про око» гнівні, а при кінці бесіди зійшли на зівсім привітні і веселі, коли побачила, що чоловікове лице при всім тім остає спокійне та неподвижне. — Ну, що ж там чувати горі? Ци аж до так вибори тяглися?
— Тадже аж до так, не як! — відповів троха недовольним і внаслідок того притвердим голосом Гутак. Но жінка знала, що се не тривалий гнів, що чоловік не п'яний, но що се лиш природні наслідки утоми після немалого ходу о голоді з горішнього кінця. Проте оглянувши його пильніше, вона не завагувалася допитувати дальше:
— Ну, як же ж пішли вибори? Хто війтом? Чому ж нічо не скажеш?
Но Гутак, видко, не мав охоти до бесіди. Він за той час роздягався відсапуючи. На допитування жінки він обернувся і сказав:
— От воліла би-сь їсти давати, не пендичити! Я голоден, що би-м ся скрізь Діл проїв!
— Та даю, даю! — відповіла Гутачка, нипаючи по хаті. — От уже ся за той час усьо перепроїло на камуз! Пів горняте росолу википіло. Де ж то так довго ждати! — Ніхто ніколи не бачив Гутачку, щоби за говоренням занедбала свою роботу. Так і тепер. За цілий час, коли говорила, не переставала крутитися по хаті, поратися то в миснику, то коло печі, то в постелі, то куди попало. Не раз Гутак, хоть і як його натура була не до того, довго дивився на тоту вештанину своєї жінки і сміявся. «Де вже вона свого носа не вткне! — приговорю-
