І от тепер за справою панотця Гутак остав війтом. Гутачка не радувалася тому, хоть при чоловікові й показувала, буцім дуже тим утішається. Знала вона тверду натуру Івана, знала, що громада не великої благодаті може надіятися від нього. І кілько то сліз, кілько заводів, кілько прокльонів упаде на його й на її голову! Вона не була зла жінка, а її довге, тихе терпіння навчило її розуміти нещастя других, понімати чужий біль.
Скрип сіняних дверей перервав її споминки, що роєм тислися їй на ум. Вона вибігла до сіней. Се була Анна, служниця, з огромною веретою хопти на плечах. Вона ледве з нею утаращилася в двері до сіней, а низький, костистий і троха кривоногий парубок Федь реготався, запираючи за нею двері. На подовгастім, смаглявім лиці Анни також видний був усміх, котрий однако ж від першого появлення газдині всіми силами старалася прикрити маскою гніву і досади. Вона з усеї сили бевхнула своїм тягарем о землю, аж стіни сіней здригнулися і молоді ластів'ята в стрісі зацвіркотали, злякані. Лице її від натуги було червоне. Хвилю стояла мовчки, випростовуючи свою високу стать та розправляючи покулені пальці. Федьо запер двері, підсунув Аннин оберемок у кут, розв'язав верету і, висипаючи із неї хопту, почав знов сміятися.
— Газдине! — скрикнула гнівно велика Анна (так звичайно називано служницю для відрізнення від малої Анни, Гутачки). — А скажіт же ви що тому кривцунови! Не дає ми спокою з своїми приговірками та своїм дурноватим сміхом!
— Ігій на тя! А що ж я тебе кусаю ци ти що роблю своїм сміхом? — крикнув Федь грубим голосом. — Не хочеш слухати, то фійся на чортову матір, куди ти ся хоче! Я тя не неволю слухати!
— Ага, ага! Не неволиш! А чого все за мнов бігаєш, як який прихвостик?
Гутачка не зважала на тото правдання слуг. Се ж була їх щоденна страва. Дня не було, щоб вони ся на чімось не зайшли та не посварилися. Вона оглянула принесену хопту і, переконавшися, що вистачить до припусту на нині і на завтра на рано, обернулася до обох спорячих сторон і сказала своїм тоненьким голосом, котрий дуже не підходив до тої поважної, повеліваючої міни, яку при тім зробила:
— Мовчіт-но, мовчіт єдно з другим! Ти, Анно, така-сь
