велика виросла, а не встидаєшся з парубком передразнюватися! От волиш іти води принести та телята напоїти! Не чуєш, як бідні зворичут у стаєнці!
— Отаке! — відфукнула з серцем Анна. — Ви, щоби-сте мали мене оборонити та поганому кривцунови в карк натовчи, щоби мя не зачіпав, а ви ще й собі на мене! Ото ми правда!
Федьо зареготався голосно на тоту бесіду, а Анна, кинувши на нього огнистий, гнівний погляд, як стріла рушила через сіни, злопотіла коновцями, довгий час шарила за коромислом, все щось воркочучи про погану правду богатих та про свою лиху долю.
— Но, но, правдомівнице моя! — сказала Гутачка й собі ж роздосадувана. — Стули си трошка той дзюбок! Не будь така дуже широка! Ще тя ніхто не б'є, не кривдить, ані нічо! Не вирікай так дуже на тоту богацьку правду. Без неї би-сь, небого, нині або жебрала хліба, або в Борислави корбов крутила! А ти, — додала, обертаючися до Федя, — чого стоїш та зуби сушиш? Он би-сь пішов та під худобу постелив! Що ї зачіпаєш? — запитала по хвилі, коли Анна відійшла.
— Та яка ї мара зачіпає? — відповів Федьо. — Не знати, хто ї зачіпає. Вона йде вигоном із травов, а я за нев. Та й тілько всего, що-м їй сказав: «Може би-сь от мене посадила наверх тої трави та занесла додому!» А вна вже й розтеревенилася! Угу на тя!
— Но, но, йди до роботи! — сказала Гутачка і пішла назад до хати, приговорюючи: — Мара ту яка межи вами правди дійде! — І знов принялася поратись коло печі, щоби приладити вечерю для чоловіка і челяді.
Ось і Гутак обудився, позіхнув два-три рази і встав.
— О, вже вечір! — сказав, поглядаючи на вікна. — Ну, буде сльота вночі. Худоба прийшла вже?
— Ще ні, — відказала жінка.
— А челядь де?
— Он Федьо в стайни стелит, а Анни десь іще з водов нема.
— А де Мирон?
— А хто го знає, де? — відповіла Гутачка трохи сукристо. — Десь собі поменше хати пішов. А що йому? Гадає, що вже він ту пан!
Мирон був Гутаків приймич. Сирота, без вітця, без матері, він виріс у наймах, і сам не знав, яким способом прийшов
