Арештант положив солом'яник на тапчані і мимохідь шепнув щось до діда, на що той лише кивнув головою. Арештант відійшов, двері замкнулись, а хлопці взялися стелити ліжко. Солом'яник був такий великий, що на ньому було досить місця для обох. Так само й коц один для обох так вистачав, що Владко, пошептавши з Начком, звернувся до діда:
— Може, вам треба ще одного коца? Для нас вистачить один.
— А як змерзнете? Тут іще не палять, аж від Усіх Святих починають, а вночі холодно.
— Маємо дві простині. А може, ви мерзнете вночі, то вам коц придасться.
— Авжеж, що мерзну, — промовив дід, приймаючи коц. — Спасибі вам, діти!
Сумерк западав щораз густіший. У казні залягла тишина.
Дід далі сидів на своїм місці, не думаючи навіть кластися. На його колінах знов лежала ліра.
— Ідіть спати, діти, — сказав. — Не дивіться на мене, я старий, не можу спати! А ви, певно, втомлені!
Хлопці дійсно були незвичайно втомлені й ослаблені наслідком попередньої безсонної ночі й перестуди. Отже розібрались і поклались разом на своїм тапчані. Та не могли вони заснути. Їх обличчя все були звернені на діда, голова якого блищала в потемках, мов білий туман неозначених форм. По хвилині мовчанки дід зітхнув пару разів, схилив голову і звільна покрутив корбою ліри. Струни інструмента видали протяглий, жалісний голос, немов тихий зойк. Клапнули під пальцями діда клавіші, струни видали ще жалібніший акорд. Той акорд потягнувся в нескінченну далечину, впадаючи часом у відміну, то знову повертаючись до первісних тонів. До цієї музики заспівав дід тихим, але чистим і виразним голосом сумну арештантську пісеньку:
Кому світить місяць, я й сонця не знаю,
Моєму нещастю не буде вже краю.
Я сиджу в в'язниці і терплю неволю,
Плачу й нарікаю на нещасну долю.
Хлопці мимоволі щільніше притиснулись один до одного під враженням тієї музики й тієї пісні, співаної звільна на незвичайно просту ноту, що все таки зворушувала до глибини, особливо кожного, хто є в такім становищі, про яке говорить
