же розуміється, що як пан був такий лихий, то від нього втікали.
— Ага, він так вам говорив?
— Це розуміється.
— Ну, а що ж дальше?
— Дальше… дальше нічого такого не оповідав.
— Е, ні, Владку, — знов вирвався Начко, — хіба ти забув, як він оповідав про те, що зробився калікою і пристав до дідів, почав грати на лірі.
— А так, про жебраків оповідав багато, які то в них звичаї, які школи, яка велика компанія, як усі знаються, як разом збираються й ради радять.
— Цікаві речі! Цікаві речі! Дійсно, варто послухати. Мушу колись запросити старого, щоб і мені що оповів. Ну, а що ж вам іще він говорив про своє життя?
— Більш нічого.
— Нічого? Ану, пригадайте собі добре. До свого давнього пана, яко дід, він не вертався?
— Ні, нічого про це не говорив.
— А Хаїма Рібенгольца не згадував?
— Ні, не згадував.
— А про закопані скарби нічого вам не оповідав?
— О, оповідав не раз! — крикнули обидва хлопці.
— Так? А що ж вам таке про них оповідав?
— Що кожний скарб раз на рік горить блакитним полум'ям, а хто це побачить, то повинен перехрестити це місце і кинути щось: стебельце, капелюх або що має під рукою, то й викопає скарб. Оповідав і про такі скарби, які стережуть змії в печерах або що закляті так, що їх доткнутись не можна.
— А більше нічого не говорив?
— Говорив, що в горах є скарби якогось розбійника Довбуша, зложені в одній підземній печері. Завезено їх туди на двадцятьох чотирьох возах, а вхід закритий каменем, на якому для знаку розбійники видовбали хрест. Але Довбуш зайшов уночі і той камінь, що лежав хрестом догори, обернув хрестом униз, так що від того часу ніхто не може знайти цього каменя ані тієї печери.
— А що, може, й дід також шукав його? — спитав з усміхом керкермайстер.
