Діти з дивуванням подивилися йому в очі, нарешті Начко відповів:
— Не знаємо. Дід нічого про це не говорив. Але як ми доростемо, то, може, й підемо шукати. Щоб лише довідатись, на котрій то горі. А дід саме казав, що навіть про це трудно дізнатись, бо в кожній околиці вказують на іншу гору.
— Ну, а про свій власний скарб він нічого вам не говорив? — запитав керкермайстер із ще солодшою усмішкою, гладячи хлопців по головах.
— Про свій власний скарб? — повторили в один голос хлопці, знову вдивляючись в обличчя керкермайстра, немовби бажали вислідити, чи він жартує, чи говорить правду. — Хіба ж дід Семко також закопав скарб?
— Я не знаю, діти, — сказав, сміючися щиро, керкермайстер, — але якщо він наговорив вам стільки казок про інших, то міг вам сказати якусь казку і про себе.
— Ні, — відповів поважно Владко, — про себе говорить дід лише правду. Це видко по ньому.
— Ну, ну, я нічого про це не говорю, — промовив керкермайстер і, завдавши хлопцям іще декілька байдужих питань, вийшов із казні. По його виході брати довгий час дивились мовчки один на одного.
— Як думаєш, Начку, — сказав нарешті Владко, — керкермайстер добра людина?
— Видко, що добра, — мовив Начко.
— Мовиш, що добра? А чого ж він від нас хотів?
— Від нас? Чого ж він міг від нас бажати? Нічого.
— Ти так думаєш? А я думаю, що він недаремне приходив до нас; так пильно довідувався, про що дід розмовляє з нами.
— Недаремне? — крикнув Начко, немовби тепер щойно відкрились йому очі. — То ніби він хотів довідатись від нас щось про старого Семка, чи так думаєш?
— Авжеж що так! Хто знає, може, з дурного розуму ми й наговорили щось непотрібне?
— Бійся Бога, Владку, не кажи так! Щоб ми мали чим зашкодити дідові? Це було б свинство! Ні, скоро дід прийде, мусимо все оповісти йому, то відразу побачимо, чи ми наговорили що злого. А втім, я думаю, що якби він хотів нам щось
