таке сказати, що для нього може бути шкідливим, то був би велів нам нічого нікому про це не говорити.
— Може бути, — сказав Владко, — але ми таки зробили дурницю, що стільки наговорили тому чортові.
— На другий раз будемо обережніші. Чорта з'їсть, доки що довідається від мене! — крикнув Начко, стискаючи свій дитячий кулак і грозячи ним у сторону дверей, куди вийшов керкермайстер.
— Ну, але хто ж був би сподівався по ньому, що така добра й ласкава людина схоче робити з нас капусів?[1]
— Ні, Начку, — сказав поважно Владко, — не так зробімо. Як питатиме нас іще раз про діда, то плетімо йому різні баналюки, що слина принесе на язик. Нехай собі потім дошукує правди, якщо йому ходить про неї.
— Добре, — погодився Начко. — Вже я закручу йому харамана, аж вуха розвісить. Щоб ми тільки сьогодні нічого такого не наговорили!
— А відмовляти відповіді керкермайстрові не можна, — поучував дальше Владко, — бо чей же знаєш, він тут пан, він міг би нам такого наробити, що нам відхотілося б і молочного киселю.
— Щоб ми лише сьогодні не нашкодили дідові! — повторював раз у раз засмучений Начко. — Скоро він прийде, зараз усе йому оповімо.
— Але якби керкермайстер питав нас, чи ми говорили дідові про його візит, то скажемо, що нічого не говорили, розумієш?
— Ану, це розуміється, — сказав поважно Начко.
Через якийсь час дід вернувся із суду, блідий, тремтячий, немовби зламаний. Руки тряслись йому, сліпі очі неспокійно бігали в різні боки, ніби шукали пункту, на якім могли б спочити. Уста порушались постійно, шепчучи якісь нечутні вислови. Усе його обличчя виражало глибоке пригноблення і зрушення. Він сів на своїм тапчані і довго-довго сидів непорушний, німий і понурий, не можучи прийти до себе. Коли був у такім стані, діти не відважились відзиватися до нього і тривожно тулились на своїм тапчані, не відвертаючи очей від цієї дивної постаті, не важучись ані говорити, ані навіть
- ↑ Донощиків.
