шептати між собою. Нарешті майже по годинній томлячій мовчанці дід успокоївся трохи, випогодив чоло і запанував над рухом своїх рук, — очевидно, його думка бодай на око побідила ту темну, грізну мару, що з великою силою стала була перед ним у суді.
— Ви тут, діти? — запитав він зміненим, м'якшим, ніж звичайно, голосом.
— Тут, — відповіли хлопці.
— Був хто у вас, коли мене не було?
— Був керкермайстер.
— Про що він вас випитував?
— Випитував, про що ви з нами розмовляєте.
— Стара історія, — мрукнув дід. — Десять літ уже повторюють зо мною те саме, і ще їм не сприкрилося. Ну, і що ви відповіли йому?
— Ми оповіли йому все, — сказав простодушно Владко. — Ви не мовили нам, що можемо говорити, а що ні. Ми оповіли йому, які казки оповідаєте нам про розбійників, про панщину, про те, як пан убив вашого сина, як ви втікали з жінкою і жінка втопилася, як ви ходили з жебраками.
— Ну, й що ж він?
— Нічого. Та він випитував нас, чи не оповідаєте нам чого про скарби. А коли я йому сказав, що оповідаєте нам про Довбушеві скарби, усміхнувся й запитав, чи не оповідали ви нам також про свій власний скарб.
— Чи так? Про мій власний скарб? А звідки він знає про мій скарб?
— Ми питались його, але він відповів, що нічого не знає, але думав, що ви наговорили нам таку казку.
— Ага, а не питав він вас ще про що?
— Питав іще про одно, — сказав Начко. — Чи ви не згадували перед нами про якогось Хаїма Рібенгольца? Але ми сказали, що ні.
— Дурень! — мрукнув гнівно дід, але хлопці запримітили, що на згадку цього назвища його обличчя поблідло, а уста задрижали конвульсійно. — Дурень! — повторив він іще раз і звісив голову на груди, впавши в глибоку задуму.
— А може, ми нашкодили вам що тим, що ми говорили керкермайстрові? — сказав несміливо Владко, наближаючись до діда. — Потім ми й самі дорозумілись, що нічого не треба
