— Бачиш його, який мудрий! — скрикнув керкермайстер напівжартом, напівгнівно. — Коли б ти знав щось! А хто ж знає, може, те, що тобі видається нічим, було б для судді дуже важним? Ну, от, наприклад, учора по повороті з суду який був дід: сумний, веселий чи який?
— Який же він мав бути? Був такий, як звичайно. Він ніколи не буває веселим.
— Ну, а розмовляв з вами?
— Розмовляв.
— Про що?
— Про різні речі. Нарікав, що так довго тримають його в слідстві, а він не винен нічого, що возили його до Росії і також надаремне мучили.
— Ну, і ще що?
— Більше нічого такого не говорив.
— А питався, чи був хто у вас в казні?
— Ні.
— Ні? Скажи правду?
— Що маю брехати, — сказав червоніючи Владко, — коли не питався.
— Брешеш! — крикнув нараз керкермайстер і, зірвавшись з крісла, вимірив Владкові сильний ляпас. — Це маєш за брехню! А тепер говори правду! Питався, чи був хто у вас у казні?
— Ні, — відповів Владко.
— Хочеш іще одного з'їсти? — крикнув керкермайстер. — Коли я знаю, що він питався.
— Якщо пан керкермайстер знають, що він питався, то пощо питають мене? Я не знаю.
— А, ти, драбе! А, ти, лайдаку! — крикнув керкермайстер, хапаючи зо стіни могутній канчук, плетений із шкіри. — То ти так відповідаєш мені? Зараз говори мені правду, бо як зріжу тебе, то зараз привидиться тобі рідна мати!
Владко мовчав.
— Говори! — кричав керкермайстер, стоячи над ним із канчуком. — Питався вас дід, чи був хто в його неприсутності в казні? Я знаю, що він мусив питатись, і хочу тільки переконатися, чи говориш правду.
Владко мовчав.
— Чого мовчиш? — питав керкермайстер, підносячи канчук.
