— Нехай б'ють пан керкермайстер, — сказав спокійно Владко, — бо я нічого не знаю, а хоча б я що знав, то панові керкермайстрові нічого не скажу.
— Чому?
— Бо так.
— Ну, скажи, чому?
— Прошу бити.
— Ні, скажи, чому не хочеш нічого сказати мені?
— Бо пан керкермайстер хочуть ошукати мене: спочатку хотіли ошукати мене добротою, а тепер хочуть ошукати мене гнівом. Прошу бити.
Керкермайстер аж затремтів і посинів на ці слова, але піднесена рука з канчуком опала.
— То цей проклятий дід навчив тебе так говорити! — буркнув він.
— Ніхто не навчив мене цього, — відповів спокійно Владко. — Сам бачу.
Керкермайстер мовчав. У цій хвилині почулися в сінях кроки. Це ординанс вів Начка з суду. Кинувши канчук на стіл, керкермайстер ухопив Владка за плече і штурхнув його до дверей, відчинив їх і закликав ординанса:
— Пане Прокш! Візьміть цього до казні, а того лишіть мені!
— Нічого не говори, Начку! — сказав Владко до брата, відходячи з ординансом, і сказав так голосно, що не лише брат, але й керкермайстер почув ці слова.
— Це лотр! — промимрив крізь зуби керкермайстер, замикаючися з Начком у канцелярії. Хвилину він ходив у задумі, не знаючи, яким робом з Начком поступити, але кинувши оком на скромну й ніби боязливу фігуру цього останнього, зміркував, що грізьбою може тут більше здобути, ніж від зухвалого й більше загартованого Владка. Отже, підійшов до стола, сів на кріслі, тримаючи канчук у руці, і кивнув Начкові, щоб наблизився.
— Бачиш це? — мовив суворо, показуючи канчук Начкові.
— Бачу, — сказав стиха Начко.
— А знаєш, до чого це служить?
— Знаю, — відповів Начко.
— Ну, то пам'ятай же собі! А тепер скажи мені чисту правду, про що буду питатися тебе. Хочу переконатися про
