твою щирість. Знаю все, лише хочу знати, чи однако говорите обидва з братом. Коли дід вернувся вчора з суду, в якім був настрою?
— Він був, як звичайно. Довго мовчав, сидячи на тапчані, а ми й так ніколи не питаємось його, що є йому.
— Ну, а потім? Говорив що до вас?
— Говорив різне, жалувався, що так довго тримають його, а він невинний…
— Досить, досить! — перервав керкермайстер. — Стара злодійська пісенька. А питався вас, чи був хто в казні, як його не було?
— Питавсь.
— А що ви сказали йому?
— Ми сказали йому, що нікого не було, крім ключника.
— Що? Ви так направду сказали йому? — закричав керкермайстер грізно.
— Направду так, — сказав Начко, роблячи хитру міну.
— А це чому?
— Бо ми, прошу пана керкермайстра, дуже боїмось діда, — брехав Начко, схиляючи голову. — Пан ключник мовив нам, що він убив п'ятеро людей, то що це значило б йому ще й нас у додатку повбивати? А коли б ми були йому сказали, що був пан керкермайстер і випитувався про нього, то він міг би Бог знає в чому підозрівати нас, міг би думати, що ми Бог знає що наговорили на нього, а тоді малися б ми від нього!
— Бачиш його! Який він хитрий! — закричав керкермайстер, роз'яснюючи. — Ну, й що ж він, повірив вам?
— Чому не мав би повірити? Перестерігав нас навіть перед паном керкермайстром.
— Чи так?
— Авжеж. Мовив, що пан керкермайстер стараються вивідатись якісь його секрети і щоб панові керкермайстрові нічого не говорити.
— Отже, це очевидно, що він має якісь секрети, що чогось боїться!
— Або я знаю, — сказав Начко. — Нам він не звірювався ні з яких секретів.
— Ну, а якщо він звірився б, то ти сказав би мені? — добродушно запитав керкермайстер.
