— З найбільшою охотою! — відповів Начко.
— Ну, це гарно, мій хлопчику. То ви зробили розумно, що не говорили йому вчора нічого про мене. Він іще не підозріває вас і, може, колись скаже вам щось такого, що може придатися судові. І ти старайся від часу до часу випитувати його: про того пана, що він утік від нього, про жидів, про Росію, а коли тільки щось довідаєшся, то шепни вранці ключникові, що хочеш до пана керкермайстра, а він зараз заведе тебе до мене.
— Добре, прошу пана керкермайстра, — сказав Начко.
— Ну, а скажи мені ще одно: чому твій брат нічого з цього всього не хотів сказати мені?
Керкермайстер устав при цих словах, усміхаючись іронічно, немовби бажав розтрощити Начка цим відкриттям. Та Начко стояв скулений і спокійний і навіть не затремтів на це питання.
— Ми так умовилися з Владком, — сказав Начко, — що в разі, якби пан керкермайстер питали нас про що, то лише я говоритиму, а він має затинатися, що про ніщо не знає.
— А це чому так? — спитав здивований керкермайстер.
— Він мав навіть ставитися до пана керкермайстра так, шоб пана керкермайстра допровадити до гніву, щоб пан керкермайстер вибили його.
— Що? Що? Що? То ви вмовилися щодо цього між собою?
— Так.
— Коли?
— Вчора вночі, як дід заснув.
— Та нащо?
— То, прошу пана керкермайстра, така справа, — почав знову хитрий Начко, і очі його заграли живим огнем, як звичайно в хвилинах, коли якась щаслива думка приходила йому до голови. — Дід чомусь не довіряє Владкові. То ми думали собі, що коли б він добре набрав від пана керкермайстра і прийшов до казні заплаканий, то дід міг би тоді бути певний, що він нічого не сказав панові керкермайстрові, і, може, був би щирішим із нами.
Керкермайстер дивився з подивом на геніального хлопця і мало що не обіймав його з радощів.
— Нехай громи б'ють тебе, хлопче! — скрикнув, кидаючи
