Начка, — і дайте йому десять!
І доки бідний Начко велів прийти до себе, вже лежав на лавці, витягнений, мов струна, один із драбів держав його за голову, другий за ноги, а третій уже й розпочав операцію. Закричав з болю бідний Начко, але це не помогло йому нічого.
— Не кричи! — сказав до нього Владко. — Не знаєш, що це канцелярія?
Це зауваження розсмішило всіх, але не звільнило ні Начка, ні самого Владка від болючої операції, тільки що Владко видержав судом приписану хльосту, мов поліно, ні не писнувши з болю.
— Це мені зух хлопець, — сказав їх новий опікун, коли Владко, відібравши кару, встав із лавки. — З цього буде дужа людина.
Уклонившися судді, хлопці вийшли. Ординанс завів їх іще раз до казні, щоб віддали скарбові речі. Діда вже не було в казні, — в часі їх неприсутності перенесено його до труп'ярні. Керкермайстер, лихий і понурий, велів поздіймати з них арештантське вбрання і видати їм їх власні лахмани, але що це їм значило тепер, коли їх будучина бодай яко-тако була запевнена! В зовсім відміннім настрою, ніж увійшли сюди перед кількома тижнями, покинули брати цей «дім плачу» і вийшли через вузьку хвіртку на Галицьку вулицю, де їх новий опікун уже їх очікував. Бачачи сумний стан їх костюмів і їх босі ноги, — бо керкермайстер, злий, що не міг бодай день іще задержати їх у себе й випитатися про останні хвилини діда, випустив їх цілком у тому самому, в чому ввійшли були, — чесний чоловік пішов із ними просто на торг і покупував їм дешеві чоботи й убрання, а написавши ще в опікунськім суді потрібну заяву, подався із своїми новими вихованцями на Вільку.
Минуло років з п'ятнадцять. Було це восени 1874 року.
Брати Калиновичі займали гарне помешкання на Панській вулиці, на першім поверсі у флігелі, яке складалося з двох кімнат, салоника й кухні. В одній кімнаті була спальня обох братів, у другій досить багата бібліотека й кабінет, а салон був заразом і їдальнею. Незважаючи на те, що це було кавалерське помешкання, то все таки обладнання було незвичайно зі смаком
