жаючи на хлопців, він поступив до діда, взяв його за ногу, але зараз смикнув руку назад і сплюнув.
— Там до чорта! — промовив. — Він помер направду! Коли помер?
— Мабуть, уночі помер, — відповіли хлопці. — Вчора пополудні дуже був заслаб, стогнав і зойкав.
— А чому ви не закликали мене, урвителі?
— Він нічого не казав, а ми не думали, що з ним так зле, — сказав Владко.
— А не знаєте докладно, коли він помер?
— Ні, ми спали, щойно тепер хотіли збудити його, а він неживий.
— Владислав Калинович і Гнат Калинович до суду! — сказав раптом ординанс, що стояв у дверях.
І знову затремтіли брати від цього кликання, схопили шапки, взяли на ноги великі й безформні арештантські черевики і пішли з ординансом.
Вони здивувались трохи, коли в канцелярії слідчого судді застали господаря з Вільки, якому вони наробили шкоди. Суддя встав з крісла і, наблизившись до братів, сказав:
— Ну, що ж, урвителі, ваша справа скінчена. Маєте подякувати судові, що ухвалив не держати вас довше, зважаючи на ваш дитячий вік. Подякуйте також цьому добродієві, що з уваги на те, що ви визнали себе винними, просив зласкавитись над вами! Вклоніться йому до ніг і поцілуйте його в руки!
Хлопці розплакались і зробили, що їм велів суддя.
— Суд уважав також на пам'ять вашого батька, якого тут усі знали, і тому ухвалив випустити вас на волю, давши вам тільки маленьке напімнення на пам'ятку, щоб ви не приставали до гуляк і вели порядне життя.
— Нехай світлий суд лише відбере нас з-під опіки Войцехової, то ми поправимось, — сказав сміливо Владко, кланяючися судді.
— А якщо будемо у Войцехової, то мусимо зійти ще на гірший шлях, — додав Начко.
— А то чому? — запитав суддя.
— Вона їсти нам не дає, б'є, з хати наганяє, нашу пенсію бере, а до школи нас посилати не хоче, ані ніякої іншої роботи не вчить, то що маємо робити? — сказав сміливо Владко. — Мусимо йти на чужі картоплі.
