— Владку, Начку, куди вас чорти носять?
— Лізе один з другим, як лельом-полельом.
— Свинтухи! Кажуть, що о першій будуть на місці, а оце вже швидко другого битимуть[1].
— Дати їм у карк по разу, нехай учаться додержувати слова.
— Споневіряти їм фронт![2]
— Закобзати їх попід щеблі![3]
— Заїхати їм між липки, щоб їм аж Войтко закапував![4]
Такі окрики і делікатні вказівки чути було з великої, галасливої громади вуличних дітей на одній із малолюдних вулиць Львова сполудня одного гарного осіннього дня. Діти прирадили власне цього дня зробити собі спільну прогулянку на Пелчинські «гори» — на тернівки, печериці, глоголові ягоди, при нагоді також на картоплі, моркву, брукву, що їх можна було «намухрати»[5] з сусідніх засаджених піль. У волецькім ліску мали розложити огонь, пекти картоплю та гриби. Загалом увесь пополудень, проведений на свободі, серед багатої осінньої природи, за словами головного ватажка Стефка, недавно прогнаного з верстату столярського термінатора, мав бути «приємний, як сто чортів».
Діти посходилися вже година тому назад, але не вирушали, невважаючи на налягання деяких надто нетерпеливих. Стефко,
