хлопчик уже майже під вусом, що держав провід над усією цією громадою виключно на основі своєї переможної фізичної сили, зупиняв галасливу «голоту», допоки не зберуться всі учасники задуманої прогулки. Особливо були йому потрібні Владко і Начко, два брати-близнюки, підростки в віці по десять літ, відомі своєю зручністю та швидкістю в ногах. Ніхто з усієї компанії не вмів ліпше від них упоратися в городі чи серед фруктових дерев, не здужав зручніше втікати перед погонею, користати з найнезначніших і зовсім несподіваних криївок і вертати з багатшою добиччю. Тим то й не диво, що в очах Стефка, який на весь цей похід дивився чисто з практичного погляду, Владко і Начко були неминуче потрібні учасники і що він волів цілу годину видержати на місці свого нетерпеливу «галайстру», ніж вирушати в поле без них.
Нарешті дожидані показалися на закруті вулиці, і їх привітано градом погроз, докорів та жартів.
— Де ж ви, бахурня, так довго сиділи у дідька? — запитав їх Стефко, коли вони порівнялися з компанією.
— Мусили ждати на обід. Войцехова рано була десь там на хрестинах, вернула аж об одинадцятій і то вже під доброю датою[1]. То насамперед поки нас обох набила, потім поки висварилася з чоловіком, потім поки розпалила огонь і зварила бульби до борщу, то й перша минула.
— А за що ж вас била?
— Або я знаю! — відповів байдужно Владко. — Це вже у неї щоденна встанова. Каже, що без її бухняків і різок ми не росли б зовсім.
— А сьогодні, — докинув Начко, лише блискучими оченятами зраджуючи свій внутрішній сміх, — то вже, бігме, не знаю, за що ми дістали різкою, чи за котя, чи за молоко.
Вся компанія вибухла голосним сміхом.
— Як то, чи, може, котя виїло молоко?
— Е, де там! — спокійно відповів Владко. — Котятище захорувало на живіт, мабуть, від тих гнилих огірків, що ми ними нагодували його вчора. Радимося сьогодні рано оба: чим би йому допомогти, бо шкода, якби холера здохла. Каже Начко: «Тут нічого не поможе, хіба тепла мінеральна купіль». «Ба, а де ж йому у дідька взяти того мінералу?» — кажу я.
- ↑ Підохочена, напідпитку.
