келишки вином, він задзвонив ножем об свій келишок і підвівся з крісла.
— Пст! Пст! Silentium![1] — почулося з різних боків, і в салоні залягла хвилева тиша. Пан радник обперся обома руками на стіл і, кивнувши пару разів головою, почав суворим голосом:
— В імені його цісарсько-королівської величності…
Усе товариство порснуло сміхом, який надаремне старалися вдержати. Перестрашений суддя витріщив очі на збори і щойно в цій хвилі пригадав собі, що він не в залі суду і не мав читати вироку.
— А, вибачте! — гукнув змішаний. — Вельми шановні збори! Чи то, перепрошую, мої панове!
Малий пустотливий чортик, званий усміхом, немов докучлива муха, літав від крісла до крісла, і, куди лише він перелітав, там підносились руки до уст і схилялись голови до склянок, щоб здержати або насилу сховати регіт, що виривався з грудей.
— Мої панове! — повторив пан радник, підносячи голос і обводячи все товариство суворим, трохи не сердитим поглядом. — Не знаю, що тут такого смішного. І думаю, що моє становище, мій вік, мої… мої… Ну, та менше про це. Що то я хотів сказати? Га?
І пан радник озирнувся довкола себе й дуже уважно подивився позад себе, немовби саме там сховалось те, що він хотів сказати.
— Ага, — сказав пан радник, випростуючися знову. — Я хотів висказати всі наші, як називається, цього… кінчачи словами: многая літа нашим любим господарям, панам докторам Калиновичам!
І він підніс свій келишок, а за ним зробили це всі, душачись від сміху. Випито тост, а пан радник, ніби оживлений, почав виголошувати середину промови, початок і кінець якої так зручно зв'язав в один вузол.
— Бо то, прошу панів, я не є промовцем, але так мені здається (ледве здержаний сміх серед товариства). А саме, шукаю причини наших сьогоднішніх зборів, і здається мені, що найкраще вияснять нам її самі наші любі господарі. (Вибух
- ↑ Мовчання.
