Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/88

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

голосного сміху, покритий кількома окликами: славно, славно!). Лише від одного не можу здержатися. Мушу заявити тут перед усіма й кожним зокрема, що таких талановитих, таких гідних і великонадійних молодих людей, як наші господарі, досі я не зустрічав. Думаю, що не посудите мене, панове, в пересаді, якщо назву їх цвітом нашої молоді, надією нашої надії.

— Славно, славно! Дуже славно! — залунали з усіх боків гучні оклики, ледве покриваючи ще гучніший сміх. Майже всі гості юрбою оточили пана радника, штовхаючи келишками об його келишок і гратулюючи його з тією світлою промовою, якої дійсно не можна наслідувати. А втім, пан радник був відомий своєю слабістю виголошувати тости і ще більшою слабістю їх стилізувати, але сьогодні — такий був загальний голос публічної опінії — сам себе перевищив.

— Шановні й любі гості! — сказав Начко, коли товариство знов утихло й наповнило келишки. — Ми дозволили собі запросити вас сьогодні в наші скромні пороги з нагоди нашого вступу на арену публічної діяльності. Прийміть сердечну подяку за те, що ви не погордили запросинами молодих, невідомих і нічим не заслужених людей. Завеликі також були б наші претензії, коли б ми хотіли трудити вас лише в тій цілі, щоб вашою присутністю відзначити факт, який має тільки для нас двох чисто особисте значення. Ні, шановні панове. Ми не такі амбітні. Запрошуючи вас сюди сьогодні, ми мали трохи ширшу ціль на думці. Цю саме ціль хотів би я, шановні панове, піддати вашому обміркуванню.

— Слухаємо, слухаємо! — відізвалось декілька голосів, коли тимчасом більша частина товариства сиділа мовчки з похиленими головами або, крутячи кульки з хліба, трохи нетерпеливо поглядала на промовця, немовби говорячи йому зором: тільки бійся Бога, не нудь довго!

— Ми молоді, — мовив Начко, — мало маємо життєвої практики, але зате, може, більше й живіше відчуваємо це життя. Бодай його від'ємні боки живіше нас дотикають. А за найбільше від'ємний бік нашого галицького життя ми уважаємо апатію до публічних справ, неохоту до критики й аналізу цих справ і якусь фаталістичну покірність волі долі, — чи то цю долю уявляємо собі в постаті уряду, чи граду або зібраних рік, чи й староства, жандармів і поліції. Щоб не ми, щоб