Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/91

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

про що слухати не хочу. Я, прошу панів, цісарсько-королівський урядовець і нічого більше. Єдиною справою, і публічною, і приватною, що має інтересувати мене в моїм житті, є бюрові справи, а поза ними абсолютно ні про що знати не бажаю.

— Але ж, пане суддя, ла… скавий па… не! — сказав, перехиляючись через стіл, напівп'яний адвокатський конципієнт язиком, що трохи плутався. — Нехай па… пан суддя так цим не іриту… ються. Це все базікання, жарт цих почтивих хлопча… пчаків. Ха, ха, ха! Ходи сюди, Начку, нехай обійму тебе! Жартуєш, мов сто чортів, їй-богу!

Ця увага, висказана голосно і зовсім щиро, викликала в одній частині товариства замішання й заклопотання, в іншій пустий сміх. Гості почали вставати з місць, відсувати з шумом крісла, посипались уваги, дотинки й жарти, повстав шум, в якім нелегко було розрізнити, хто що говорив. Очевидно, більшість направду вважала проект Начка за простий епізод, за виплив доброго гумору, якому не треба приписувати поважнішого значення. Не могли також господарі самі перед собою заперечити, що Начкова промова попсувала трохи веселий настрій товариства, а особливо розстроїла судового радника, що, незважаючи на всякі налягання, попрощався з товариством та господарями і пішов у дуже нерожевому гуморі. Так само й групка українців зиркала один на одного з недовір'ям і розбіглась у різні боки салону, щоб зовсім не зустрічатись. Але всі ці сумні об'яви не могли стримати братів від виконання того, що задумали. Отже, коли товариство знов розсілося групами в салоні коло позаставлюваних столів і поналивано знову вина, Владко попросив голосу. З деяким неспокоєм глянули старші члени товариства, коли він почав говорити.

— Мої панове, — сказав Владко. — Бачу, що наш проект, який виклав мій брат, знайшов серед вас неособливе щастя. Смутило б це мене, коли б я міг припускати, що сталось це саме з причини тієї самої апатії до життєвих справ, проти якої наш проект закликує вас до боротьби. Одначе я думаю, що воно так не є. Думаю, що єдиною причиною є те, що мій брат не все ще сказав, що він мав на думці.

— Маєш, бабо, празник! Нам і цього забагато, а він ще більше хоче! — гукнув конципієнт, але його втихомирено.

— Щоб вилікувати хоробу, треба дійти її причини. Усунувши причину, усунемо й саму хоробу. А запитаймося ж сум-