лінно, мої панове, яка причина апатії до публічних справ, що огортує нашу інтелігенцію? Звідки походить те наше засклеплення, та тіснота й застарілість поглядів, на яку слушно скаржаться всі сторонні люди, що мають з нами діло? На мою думку, одно є лиш джерело цієї хороби — глибока прірва, яка існує між нашою інтелігенцією і простим працюючим людом. Традиції шляхетської виключності, мої панове, за які світліші розуми у нас вже в XVIII столітті відчували, що вони пережились у нашім закутку під щасливим скіптром Габсбургів, переховались живо досі та вросли глибоко в серця й уми всіх інтелігентних людей. Живемо в тій солодкій омані, що інтелігенція — це не тільки цвіт народу, але що вона сама для себе є цілим народом, сама собі є ціллю, а цей простий селянин, робітник — то хіба підстилка, гній, на якому цей цвіт повинен цвісти. І замість бачити в селянині брата, людину з людським почуванням, людськими бажаннями й рівними правами — нехтуємо ним, мов невільником. За що? Бо він темний. Але хто ж тому винен, що він темний, як не інтелігенція, що не освітила його? Вірте мені, мої панове, те, що в нас величається назвою інтелігенції, так довго буде плівкою, а не цвітом народу, доки не пізнає й усією своєю істотою не почує, що цвіт повинен перемінюватись у плід, що кому більше дано, від того більше жадають, а хто коштом суспільності, коштом робучого люду одержав більшу освіту, повинен також більше працювати на користь суспільності, щоб з лихвою вернути народові те, що народ витратив на його освіту. Союз, який проектуємо, мої панове, повинен мати джерело не в філантропійнім сентименталізмі. То не милостиня, що ми її від вас жадаємо, — то повинно бути випливом глибокого й щирого почуття обов'язку.
— Але ж, пане, це соціаліст! — скрикнув старий редактор.
— Отже, ми маємо бути слугами селян і шевців? — з різних боків почулись роздражнені голоси.
— Так, мої панове! — сказав Владко рішуче. — Тоді лише сповнимо свій святий обов'язок, коли віддамо всю свою силу, все своє життя на службу інтересам народної маси. І вірте мені, панове, доки це розуміння публічної справи яко народної справи не побідить, доти матимемо конституцію для армії, для міністрів і парламентів, а автономію для крайової управи і для повітових рад, а не для люду, і так довго пануватиме
