моряться голодом. А сьому бідоласі небогато треба, щоб зовсім збити його з пантелику. Припускаю, що єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у жида.
На тім розмова урвалася. Євгеній засів до своєї роботи. Він вибирався на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові і писарям.
О п'ятій на подвір'я заїхав фіакер. Євгеній був у своїм покою і кінчив пакуватися. Застукано в двері, і ввійшов Баран.
— Прошу пана меценаса, фіакер заїхав.
— Хто їде?
— Берко… рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
— Добре, добре. Ну, а коні чорні?
Євгеній, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивився на нього поважно, якось суворо і мовчав.
— Слухайте, пане Баране, — мовив Євгеній. — Ну, скажіть по щирости, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотів там вичитати щось таємне, а потім, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:
— То ще не настав час?
— Який час?
— Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
— Я? Що ж я, магнат який?
— Е, що там магнат! — згірдно мовив Баран. — Чвіркою чорних коней… Їздити по краю і збирати народ… І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас…
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам'ять.
— Що се ви говорите? — дивувався Євгеній.
— Пан ліпше знають, що я говорю, — мовив Баран, не зводячи з нього очей.
— Та пощо би я мав те все робити?
— Пан ліпше знають.
— Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
— За того, ким пан є направду.
— А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо збираючися з усею силою свого духа, сказав твердо:
