— Ну, що? Маєте ще що сказати?
— Пан меценас самі їдуть?
— Сам.
— То, може, треба чотири коні?
— Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?
— Ну, я думав…
— Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.
Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.
— То вистарчать два?
— Вистарчать, вистарчать.
— Але конче мусять бути чорні, правда?
Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана — не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.
— Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?
— Ну, я так думав.
— Але відки приходите до такої думки?
— Ну, чую, що пан меценас самі їдуть…
— Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.
— Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.
Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
— Що се з ним? — питав Євгеній конципієнта.
— Не розумію.
— Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
— Я заходив до нього пару разів до його хати, — все клячить перед образом і молиться. І очі в нього мов заплакані.
— Чи не ходить він на ту єзуїтську місію? — запитав Євгеній.
— Розуміється, що ходить. Здається, минувшої суботи сповідався перед єзуїтом. А під час одного казання дістав нападу епілепсії — на фіакрі його привезли.
— Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баби до істерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та
