ленню Євгенія в місті. Аж пізніше, по розмові з Вагманом, Євгеній почав догадуватися, що се Вагман став йому тут у пригоді. Він бажав сьогодні розвідатись про се докладніше.
— Слухайте, отче, — мовив він, закурюючи цигаро, — я властиво так і не довідався від вас, як ви зробили з тими вашими довжниками?
— Так, як ви радили, — мовив о. Зварич, пикаючи свою невідступну люльку.
— Як то?
— Конверсію.
— Яким способом.
— На п'ять процент.
— У якім банку?
— В жаднім.
— Ну, а як же? Відки взяли грошей? Адже тих ваших довжників було більше, як на шість тисяч?
— Півсеми тисячі.
— Се ж великі гроші.
— Ми позичили десять тисяч на п'ять процент, і се нам менш докучає, як ті півсеми на лихварські проценти. Знаєте, там деякі платили по крейцару від ринського щотижня!
— Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гіпотеку?
О. Зварич бухав клубами синявого диму і всміхався.
— На яку гіпотеку? На мою бороду.
— Але ж у вас і бороди нема!
— А бачите. А проте гроші дістав. І без ніяких формальностей.
— Але від кого ж?
— Od dobroczyńcy, nie pragnącego wymienienia jègò nazwiska[1].
— Ха, ха, ха! — засміявся Євгеній. — Od dobroczyńcy! Значить, від Вагмана.
Лице о. Зварича протяглося.
— Ви відки знаєте?
— Значить, угадав! — сміявся далі Євгеній. — Знаєте, він був раз у мене і зарекомендувався мені яко добродій добродіїв. Ви сказали «dobroczyńcy», і мені зараз пригадалися його слова.
— Він вам говорив про мою позичку?
— Ні, але згадував про вас.
- ↑ [Від доброчинця, який не хоче, щоб називали його прізвище].
