— А чого він у вас хотів?
— Е, там… інтерес… Зрештою поговоримо й про се… Але скажіть мені, як се сталося, що він дав вам такі великі гроші?
— Він просив мене не говорити про се нікому.
— А мене відіслав до вас, щоб ви дали мені поняття, що він за чоловік.
— Гм… то диво! Та зрештою… Ну, певно, він боїться, щоб інші жиди-лихварі не дізналися, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то би з'їли його!
— А я думаю, що вони знаються з собою, як лисі коні. Не бійтеся, жиди не зроблять йому нічого.
— А з тими грішми, то аж мені самому дивно було. Знаєте, я знав Вагмана ще здавна. То була хлопська п'явка — не дай господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. А від кількох літ якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя, закуплені на ліцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинувся.
— Що за причина такої зміни?
— А хто його знає. То страх, мудра бестія. Може, занюхав там ліпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.
— Хіба він мав сина?
— Мав. Парубчак був так собі, гусяче повітря. Але староста за щось хотів допекти Вагманові і постарався, щоб його сина взяли до війська. Ну, розщибався Вагман, платив на всі боки, мало до криміналу не дістався, їздив до Львова, — ніщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволікав різні їх справки, шахрайства та підкупства. Ну, і пімстилися на нім: син як пішов до війська, то вже більше не вернув.
— Як то?
— Нездара була, слабовите. Ну, а там — знаєте… Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, та й замучили. Не минули три місяці, а Вагманового сина випустили з касарні — але на окописько. То відтоді Вагман зробився, як кажете, добродієм добродіїв.
— Се він сам так говорив вам?
— Ні. Се я догадуюся.
— Але пощо ж би в такім разі він брався воювати з лихварями-жидами і помагати хлопам?
