А по хвилевій мовчанці селянин запитав:
— Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення, чи ні?
— Що ж я вам буду радити? — мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданню. — Знаєте, господарю. Аби я вам і найліпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А в такім разі шкода моїх слів.
— Та най пан не гніваються! — мовив селянин, троха ображений Євгенієвими словами. — Ми пану дурно не схочемо.
Євгеній скипів.
— Стійте, Берку! — скрикнув він.
Бричка зупинилася.
— Прошу вас, пане господарю, злізайте і не доводіть мене до злости!
Селянин зліз. Він, очевидно, не надіявся сього. Опинившися на землі, він ще раз обернувся до Євгенія.
— І нічого нам пан не порадять?
Євгеній ужив усіх сил своєї душі, щоб перемогти своє зворушення і свій біль над темнотою та поганими привичками тих людей.
— Слухайте, чоловіче. Говорю вам по щирости і нічого від вас не хочу за сю раду. Не дайте себе обдурювати! Ніякої війни, ані великої бранки не буде. Ніякий пан, ані адукат не має права увільнити ваших дітей від війська, окрім тих, що мають право до рекламації. Хто вам інакше говорить, той дурить і туманить вас. Розумієте?
— Т-та розумію, — якось нерадо мовив селянин.
— Ті гроші, що ви йому дали, то так, як би в болото викинули. Коли маєте свідків, то скаржте його до суду за видурення, розумієте? То його замкнуть до криміналу, і побачите, що він за адукант. А не маєте свідків, то плюньте в те місце, де були гроші. А більше йому не давайте і інших остерігайте. Зрозуміли?
— Та зрозумів.
— І вірите мені?
Селянин почухався в потилицю.
— Ну, то йдіть і робіть, як знаєте. Гоніть, Берку!
