ній пильно оглядав чоловіка, що, кланяючися, наближався до нього.
— Прошу ласки панської, — мовив старий, — і перепрошаю за питання: відки пан їдуть?
— Із Гумниськ.
— А куди пан їдуть?
— До Буркотина.
— А, Господи, Тобі слава! — мовив чоловік і перехрестився. — Так се ось туди до Буркотина?
— Так, — мовив Берко. — А нащо вам того треба?
— Йой, таже говоріть мою біду! — мовив старий. — Адіть, отсе вже від самісінького рана блуджу в тім лісі. Десь нам ялівчина втекла в ліс ще вчора, то шукали хлопці цілу ніч, а я вийшов рано та й заблудив у поганий час. А то такий проклятий хащ, що ні стежки, ні прикмети жадної. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. Вже й ніг собі не чую. Ледво-не-ледво виплентався на гостинець, а тут знов та сама біда. Сюди гляну — рівно і кінця не видно; туди гляну — знов рівно і кінця не видно. Куди йти? Пробував навгад іти отсюди, — і він показав у противний бік від Буркотина, — йшов ішов, усе одно, а кінця нема. І почало мені до голови таке йти, що се я не в той бік іду. Сів, спочиваю, та бо холодно. А тут як на те ані душі живої. Вже чоловік не знав, що з собою робити, та ось, богу дякувати, що ви над'їхали.
— А ви ж відки?
— Та з Буркотина.
— Ну, то сідайте коло мене, підвеземо вас, — мовив Євгеній.
Щира радість малювалася на лиці старого.
— А Бог би вам, паночку, радість дав, що ви мене, старого, не лишаєте в тім лісі! Бігме, я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечера доволоктись додому. Ну, чи не прислів'я — тілький час блудити? Та й ще кому, мені, старому, що тут замолоду знав кождий корчик, кожде дерево?
Старий, балакаючи, звільна вліз у каритку і сів на низенькім сидженню напротив Євгенія. Сей просив його сідати поруч себе, але старий не захотів.
— Ні, ні, буде з мене й тут! І за се вам велике спасибі! — мовив він, ставлячи свою палицю між коліна, опираючи свої жиласті, спрацьовані долоні на її костур, а бороду на до-
