лонях. Його сірі, розумні очі почали пильно вдивлятися в Євгенія. Берко рушив.
Євгеній наразі мовчав. У його в голові шибнуло дивне порівняння. Оцей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, — чи ж се не символ усього нашого народа? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили, ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Євгеній.
Лице старого селянина прояснилося.
— А я пана знаю, — мовив він.
— Яким чином?
— Адже ви нас боронили там у суді. Ви пан адукат Рафалович, правда?
Євгеній придивився ближче старому і пізнав свойого бувшого клієнта.
— А ви Демко Горішний.
— Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?
— Був у Гумниськах на терміні, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотів побачити ваше село.
— Ой, є що бачити! — сумовито відповів Демко. — Біда нас присідує, паночку, чимраз дужше та й дужше.
— А ви знаєте, нащо Пан Біг біду сотворив? — запитав Євгеній.
— Та нащо?
— Аби люди билися з нею.
— Та то воно так. Але як той казав: bijmy sił, chęopie, moja szabla, a twoj kij[1].
— Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоби і кий із рук кидати і йти голіруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?
- ↑ [Биймося, мужику: моя шабля, а твій кий].
