— Та не знаю. Щось наші преліпотенти на пана відказують.
— Нібито на мене?
— А так. Кажуть — вибачайте, паночку, — що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити у пана дідича те пасовисько.
— То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять мені, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають іншого адвоката.
— Та вже знайшли, — пошепки, нахиляючися до Євгенія, мовив Демко.
— А кого?
— Та пана Шнадельського.
— Що?
— Пан Шнадельський — пан, певно, знають його, — він сам до нас зголосився, каже, що я вам усе зроблю, не давайтеся на підмову тамтому пану в місті, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.
— І давно то було?
— О, вже пару тижнів тому. Пан Шнадельський часто буває у нас у селі — він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люди дуже до него горнуться, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цісаря.
— Бійтеся Бога, люди! — скрикнув Євгеній. — Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити.
— Що пан говорять! — з переляком скрикнув Демко.
— Можете мені вірити. Говорю вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє підо мною.
— Ой Господи! А наші люди до него, як до Бога, моляться! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобритися, що думав би чоловік: отсе святий із неба зійшов.
— Я вам говорю по правді. Зрештою можете піти чи до старости, чи до кого хочете, і запитати його, чи пан Шнадельський — адвокат, чи ні?
— Та то правда.
— А тепер скажіть мені, ви знаєте, у вашого пана десь є дубовий ліс?
— А є.
— І красний?
— О, чудо, а не ліс. Там дуби отакі грубі, а рівні, як свічки.
