— Ов, а я й не знав, що Гриць Галабурда (так називався побитий графом селянин) така велика фігура, що його відворотною стороною цікавляться аж такі великі достойники. Чи не жадали фотографії?
— Отак пан граф завсіди! — сумно хитаючи головою, промовив президент. — Кілько разів можна було вбити сю нещасну справу, якби пан граф були лише хотіли насерйо!
— Я? Хіба я зачинав її?
— Ну, до певної міри так, — несміло мовив президент.
— Pardon, коханий президенте. Хлоп приходить до мене зі скаргою, я вислухую його і бачу, що справа ясна, як сонце…
— Дарують шановний граф, — перервав президент. — Справа зовсім не така ясна, а головно, пан граф не мали ніякого права судити її.
— Е, що там мені ваші писані права! — офукнувся граф і пустив величезний клуб диму просто в лице президентові.
— Перепрошаю, панове, — вмішався пан маршалок, — але мені здається, що дискусія зійшла на невластиву дорогу. Шановний пан президент сказав перед хвилею, що справа могла б бути залагоджена. Даруйте, що я вмішуюся в се діло, але мені, як і загалом усьому обивательству, безмірно залежить на тім, аби ся справа була залагоджена без скандалу. Се конче потрібне для поваги нашого стану, цілого повіту.
— І я нічого більше не бажаю, — додав президент.
— Так вільно спитати, як пан президент представляють собі її залагодження?
— Схотіть, панове, зрозуміти, — мовив, немов звиняючися, президент, — що я не можу попросту взяти і кинути справу під сукно. Вона занадто голосна, а вдодатку маємо тут у повіті кореспондента…
— Їдовиту гадюку! — додав маршалок.
— При тім справа не в моїх руках. Слідство скінчене, акти має в руках прокуратор…
— Ну, хто хоче в горох, той уже знайде стежку, — буркнув граф.
Президент закусив губи і замовк.
— Коханий президенте, — задобрював його маршалок, бачучи, що графова увага болючо діткнула його, — прошу не переривати собі. Ми цікаві знати, який можливий вихід із сеї справи. Я не сумніваюся, що наш любий граф зробить усе,
