— Поскупував у всіх жидів.
— Пощо?
— Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогодні голову скручу. О, крутиться пан маршалок у його пазурах. Ледво випросив мораторій до великодня. Адже й цілу справу з реформою кас повітових на те тілько заварив, щоб грішми з хлопської каси викупити у Вагмана свої векслі.
— Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! — скрикував раз по раз Шнадельський. — Ну, так, значить, мені нема що на се й зуби острити.
— Розуміється, що ні! — потвердив Шварц.
— Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, — додав Шнадельський.
— Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, — завважив Шварц.
— Чому так думаєш?
— Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього… І пан маршалок міг би з нього скористати більше, ніж зі своєї касової реформи.
— Ну, ну, ну! Сип сюди!
— Адже нам коли де можна попастися, то тілько у сього каштана, — мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.
— Думаєш про Вагмана?
— Так.
— А маршалок…
— Адже якби нині хтось викрав у Вагмана всі його векслі і вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?
— Нове народження на світ, — поважно мовив Шнадельський, а по хвилі додав: — Бодай на п'ять літ, поки б не заліз у нові довги.
— Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли би хтось — ну, візьмім, ти сам — легесенько піддав йому таку думку, то він ухопився б за неї руками й ногами.
— Не розумію тебе, — мовив Шнадельський. — Що ж він, пішов би красти до Вагмана, чи що?
— Ну, що ти? Не про те річ. Сього непотрібно. Адже ж
