чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.
— Ми се знаємо, — буркнув о. Зварич. — Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.
— Дуже сумно, коли ви сього надієтесь, — мовив Євгеній. — Мені здається, що се не мусить бути. Від розуму, такту і патріотизму священиків повинно б залежати, щоби селяни не станули проти них. А зрештою навіть якби таке лихо мало скластися, то як думаєте, отці добродії: чи ліпше піднімати нарід до політичної самодіяльности, будити в ньому політичну свідомість і знання його справ, чи ліпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своїй волі всякі політичні шарлатани?
— То фрази, пане меценасе, — мовив о. Семенович. — Треба насамперед просвітити нарід, а тілько тоді допускати до політики.
— Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосовання, значить, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики.
Ся перспектива троха зацукала обох панотців, та о. Семенович по хвилі додав:
— Таки жаль. Я був би за цензом грамотности при голосованню.
— Добре, — сміючись, мовив Євгеній, — будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборців, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!
— Вільно вам жартувати, пане меценасе, — пристиданий троха, мовив о. Семенович, — але ми з о. Зваричем власне з чим іншим ішли до вас.
— А з чим таким?
— З тим, щоб ви звільнили нас із обов'язку референтів на вічу.
— Як то, не хочете реферувати?
— Не не хочемо, але не можемо. Що ми за бесідники? Я отсе вже цілий тиждень мучився, і ані руш винайти тему, про яку б міг говорити.
— Бійтеся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життя
