дебатувати, вибирати новий комітет і з ним по кількох тижнях опинитися знов на тім самім місці? Чи взяти діло зовсім на себе самого?
З тими думками Євгеній ввійшов до канцелярії, і тут його зір відразу впав на високу, випростувану фігуру старого Демка з Буркотина.
— А, здорові були, Демку! — скрикнув він і подав йому руку.
— Здорові, пане! — мовив Демко, обома своїми руками злегка стискаючи Євгенієву руку.
— А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в суді?
— Ні, Бог милував. Я ось із сими людьми, — він показав ще трьох селян, що мовчки поклонилися йому, — ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським — тямлять пан, що так на пана кинувся?
— Ну, що ж, переконалися, що я правду говорив? — запитав Євгеній селян.
— Ой, переконалися, прошу пана, але так, як той мудрий поляк, що замкнув стайню, як йому коні вкрали, — мовив один селянин.
— А крім того, — говорив далі Демко, — ми прийшли ще спитати пана за тото віче.
— За яке віче?
— А нам сказали наші єгомосць, що пан адукат хочуть скликати нарід на віче сюди до міста.
— Ну, так. А ви що на се?
— Та ми би хотіли знати, коли то буде?
— Або що?
— Ми вам усі села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годі витримати. Нарід як почув, що має бути віче, то аж відітхнув. Кождий хоче свою біду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду весь світ почув.
У Євгенія радісно затріпалось серце при тих словах. Він запросив селян до себе нагору, посадив їх на тім самім місці, де перед хвилею сиділи панотці, і, обговоривши з ними справу реченця і дневного порядку віча, став на тім, щоб скликати його за тиждень на найближчий торговий день. Скличе він
