сам, а реферати, крім нього, обіймуть Демко і ще один селянин. По їх відході Євгеній, не гаючись, винаняв на слідуючий торговий день величезну возівню в однім заїзнім домі, а потім вніс до староства завідомлення, що на вівторок слідуючого тижня скликає народне віче до міста.
Пан староста в своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з графом Кшивотульським, коли комісар вніс одержане власне з пошти подання і поклав його на столі перед старостою.
— Се що таке? — мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на «рубрум-і», написанім руським письмом.
Комісар усміхнувся значучо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.
— Що се таке? — запитав він комісара. — Я не вмію розбирати сеї монгольщини.
— Подання від адвоката Рафаловича.
— Чого він хоче?
— Завідомляє староство, що слідуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.
— Що, що, що таке?
— Віче, публічне зібрання.
— Сюди? До нашого міста?
— А так. І з ось яким порядком дневним.
Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.
— Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? — мовив староста, впадаючи в гнів.
— У поданню не сказано нічого більше, — пояснив комісар.
— Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, — відізвався граф Кшивотульський. — Але там, здається, на другім місці поставлені «справи повітові». Догадуюся потроха, про що там буде мова.
— Про що ж таке?
— Про реформу каси… По повіті скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю
