і він зупинився та оглянувся за Стальським.
«Що се таке? — думалось йому. — Вона чи не вона? Ледви, щоб вона! Відки б вона взялася тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здається, пізнав би між тисячами! Та ні, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!»
І він долонею натиснув на груди в тім місці, де сильно билося його серце.
Стальський, переговоривши з міщанином, надбіг. Бачучи, що Євгеній держиться за груди, він зирнув на нього уважно.
— Ов, а се що? Пану меценасові щось недобре?
— Мені? Борони Боже! Або що?
— Що пан меценас держаться за груди. І зблідли пан меценас!
— Се нічого! — мовив Євгеній, пускаючись іти далі. — Се у мене часом буває… такі маленькі атаки. Давніше то було гірше, але тепер, Богу дякувати, вже рідко.
— Але то може бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?
— Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити.
— Але все-таки треба би зарадитися лікаря.
— О, я вже лічився. І власне лікарі вспокоїли мене. Ходімо, пане! Далеко ще до того помешкання?
— Ні, вже близенько. У нас тут загалом нема великих віддалень. Передмістя, як ковбаси, попростягалися кожде на півмилі і ще дальше, а середмістя все прикупі, мов на тарелі. Се має свої вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне місто.
— Акустичне.
— Так! У однім кінці чихнеш, у другім чути. Ні з чим найменшим не сховаєшся перед цікавими очима. А що цікаві очі побачуть, те цікаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро. Се вже у нас так. Усі від того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тім усі занімаються тим же ремеслом. Усякий думає: «Пришпилюють мені латки, давай буду й я пришпилювати іншим! І так живемо. Не один зразу лютиться, обурюється, почувши дещо на себе, а потім перестане, втягнеться, а головно: переконається, що кождий у такій самій кваші, як і він. Ну, та ось ми дійшли. Прошу сюди у хвіртку. Та дай Боже щасливо!
