кій задумі. А потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:
— Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
— Прошу вашу руку! — мовив староста. — Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду отсе просити вас. Добре, прирікаєте?
— Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?
— Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.
— Що ж се таке?
— Але обіцяйте наперед!
— Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.
— А то упертий русин! — мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. — Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
— Не можу, пане старосто! — рішучо мовив Євгеній.
— Чому не можете?
— Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
— Думаєте про реформу каси?
— Між іншим і про се.
— А якби я власне задля сього заборонив се віче?
— Задля сього?
— Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
— Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власти покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
— Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
— Чи се формальна заборона? — запитав Євгеній встаючи.
